Я хочу, як ти…
Усі ми беремо приклад із тих чи інших людей, стараємося бути подібними до тих, хто нам подобається, хто для нас є вагомим та цікавим. У дітей є свої герої, у підлітків свої. Звичайно, нам як дорослим так хочеться, щоб діти обирали правильні приклади наслідування. Ми намагаємося показати своїй дитині багато всього навколо — різні гуртки, заняття, театри, концерти, екскурсії. Дитячий світогляд та розуміння, ким же можна працювати, складається з прикладів, до яких реально можна мати доступ.
У дітей, що виховуються в колективних закладах опіки, все інакше. Тут дуже обмежене спілкування з усім, що за межами системи, тут формується стереотипне мислення, що є добрим, що поганим, яку професію можна обрати, а про яку навіть не треба і мріяти. Та й і мріяти як. Якщо не маєш розуміння, наскільки різноманітні та цікаві професії зараз є доступними. Крім цього уже є певний «стандарт» у різних містах куди саме вступають діти-вихованці інтернатної системи. Стандартно це: швачка-мотористка або слюсар-сантехнік.
Марія почала відвідувати Світланку як Наставниця декілька місяців тому. Дівчинка закінчила 8 клас, після 9 потрібно було вступати до технікуму, а вона ніяк не мала бажання вчитися та не розуміла, а для чого мені це? Для чого осягати якусь ще професію, колись мама продавала на ринку, і я буду, для чого ще вчитися?
Наставниця старалась як могла, щоб зацікавити дівчинку і розповідями, і прикладами, і допомагала складати тести, щоб зрозуміти, до чого у Світлани є схильності. Але видимих результатів не було, 9 клас закінчувався, а бажання та розуміння, а куди ж далі, не приходило. Зустрічалися вони щотижня. Переважно в дитячому будинку, де виховувалася дівчинка. Згодом, як їхні стосунки стали більш дружніми — дирекція будинку почала дозволяти Марії забирати вихованку на пару годин у місто.
Й одного разу під час їхньої прогулянки Марію несподівано викликали на роботу. На той час вона працювала дизайнером одягу у швейному ательє. Часу було обмаль, і вона забрала дівчинку із собою. Світлана вперше в житті була серед такого різноманіття різнокольорових тканин, готових виробів, шуму швейних машинок. Не надто товариська, вона дві години просиділа на вільному стільці біля закрійниці, а Марія відчувала провину, що дівчинка чується непотрібною та їй нецікаво. Коли вони поверталися до дитячого будинку, Марія не запитала ні про що, вона була переконана, що Світлана була не рада такому повороту подій.
Йшов час, наближалася весна. Одного разу, прийшовши до Світланки, Марія зрозуміла, що та щось хоче розповісти, але не наважується. Вже добре знаючи, що жодні розпитування не принесуть результату, Марія просто вдала, що не нічого не помітила. Наступного разу все повторилося, і тут Марія запитала, що ти хочеш мені розповісти? Яким же було її здивування, коли Світлана витягнула із шафки альбом для малювання, який повністю був змальований різними деталями одягу та навіть готовими моделями! Не тільки Марія, а й вихователі не знали, що дівчинка вміє малювати! І моделювати одяг!
У Марії перехопило подих, коли Світлана тихо сказала: я хочу, як ти… Ти мені допоможеш?
