Гаряча лінія 0800509001
ua
ua

Лілія Ткаля: «Ми — продовжувачі династії, наші батьки також створили дитячі будинки сімейного типу»

27.04.2018

«Нічого дивного в тому, що ми створили дитячий будинок сімейного типу. Батьки чоловіка й мої батьки теж створили свої дитячі будинки сімейного типу ще кілька років тому, — розповідає Лілія Ткаля. — Ми, можна сказати, продовжувачі династії».

Дитячий будинок сімейного типу Лілії та Антона Ткалей у місті Марганці Дніпропетровської області відкрився зовсім недавно, 18 січня цього року. Подружжя вирішило поділитися своєю радістю з порталом «Сирітству — ні!» Фонду Ріната Ахметова.

«Ми з Антоном одружились у 2011 році, незабаром його батьки створили дитячий будинок сімейного типу, де сьогодні виховуються 18 дітей, — продовжує Лілія Ткаля. — Ідею батьків Антона ми беззастережно підтримали. Коли приїжджали в гості, завжди спілкувалися з дітьми-вихованцями. Вони нам як рідні. Коли ж мої батьки також вирішили створити дитячий будинок сімейного типу, де сьогодні виховуються 12 дітей, ми із чоловіком були лише «за». Я навіть їздила зі своїми батьками знайомитися з їхніми першими вихованцями, яких вони забрали до своєї родини».

Для Лілії ця зустріч стала знаковою: просто в неї на очах трохи перелякані, недовірливі діти почали відкриватися.

«Я бачила, як ці діти, покинуті найближчими людьми, які втратили віру в дорослих, поступово знову набували цієї віри, знайомлячись із людьми, яким вони потрібні й для яких важливі, — згадує Лілія. — Потім бачила, як відбувається їхня адаптація в новій родині, де про них піклуються, бачила, як діти змінюються, стають домашніми. Потім поступово зайнялася цією ідеєю: стати тією людиною, яка перетворюватиме дітей з інтернатних установ на домашніх».

Антон і Лілія на прикладі своїх батьків розуміли, яка величезна відповідальність покладається на батьків-вихователів, яким держава довірила дітей, що втратили батьківську опіку, яка величезна праця — виховання цих дітей.

«Я бачила, як нелегко навчити найпростіших речей дітей, яким не було з кого брати приклад у своїх біологічних сім’ях, — згадує Лілія. — Деякі діти, щойно вилучені зі своїх сімей, не знали, що суп не п’ють із тарілки, а їдять ложкою. Не знали, хто така мама, якій боляче через те, що в її дитини болить зубик, не знали, що мама й тато піклуються про всіх членів сім’ї».

Час минав, у Лілії та Антона з’явилися свої діти. Богданці зараз п’ять років, Марку — два. Батьки завжди беруть їх із собою, коли їдуть у гості до своїх батьків.

«Тому наші діти сприймали вихованців, які зростають у родинах наших батьків, як рідних братиків і сестричок. Між ними не виникало жодних ревнощів, вони швидко потоваришували й почали сумувати один за одним», — розповідає Антон.

Богдана настільки прив’язалася до дітей, з якими спілкувалась у бабусь і дідусів, що почала вмовляти маму: «Мамочко, будь ласка, давай теж візьмемо до себе додому дітей! Мені так шкода діток, які ростуть без мами й тата!»

«Про те, щоб створити дитячий будинок сімейного типу, ми з дружиною думали не один рік, — каже Антон Ткаля. — Улітку 2017-го нарешті зважилися і подали документи. Батьки підтримали наше рішення та всіляко допомагали нам, підказували й радили, за що ми їм дуже вдячні. Велику підтримку у вирішенні організаційних питань нам надала начальниця служби в справах дітей Вікторія Долгорук. А в листопаді цього року ми стали учасниками програми придбання соціального житла для створення сімейних форм виховання дітей, які залишилися без батьківського піклування. У рамках цієї програми, яка діє за підтримки Президента України й керівників областей та міст, почали виділяти державні субвенції на придбання такого житла. Для функціонування нашого дитячого будинку сімейного типу в Марганці було придбано триповерховий будинок, обладнаний усім необхідним. Звісно, перед тим як відкрити ДБСТ, ми закінчили курси для батьків-вихователів. Я стала постійним читачем порад від фахівців порталу «Сирітству — ні!».

Сьогодні в дитячому будинку сімейного типу Лілії та Антона Ткалей п’ять вихованців. Це дві сімейні групи: десятирічний Сашко, його семирічний братик Семен і шестирічна сестра Марія (вони перебували в центрі соціально-психологічної реабілітації), а 12 річна Лідія та її 10-річний брат Сергій були під опікою своєї літньої бабусі.

«Бабуся-опікун ледве ходила. Жили Лідочка й Сергій у дуже складних побутових умовах, тому коли діти оселилися в нас, з’ясувалося, що вони буквально не знають, для чого призначена ванна, ми вчили їх купатись у ванній, — розповідає Лілія. — І будинок, в якому їх поселили, і обновки, які ми їм купили, справили на вихованців нашого ДБСТ приголомшливе враження! Молодша Маша лягла спати в нових джинсах! Вранці я запитала її, чому вона не одягла піжаму. А Маша пообіцяла, що надалі одягатиме піжаму, і зізналася, що не могла розлучитися з новими джинсами: «Мамо, просто в мене таких класних штанців ніколи не було!»

«Наші діти чекали на новоселів, тому зустріли їх із розкритими обіймами. Маленький Марк усіх поцілував. Щодня він освідчується всім у коханні. Підходить до кожного і так і каже: «Лідо, я тебе люблю», «Сашо, я тебе люблю», — усміхається тато-вихователь. — Богданка, прибігши з дитячого садка, заявила Маші: «Ти не хвилюйся, що сьогодні в садок не пішла, я сказала, що ти скоро будеш. І щодо англійської, і щодо танців я за тебе вже домовилася. І сказала, що коли вже нас буде двоє, то нехай зроблять нам знижку!» Ось такий у нас менеджер росте... Богданка і перезнайомила трохи замкнуту Машу в дитячому садку з усіма, допомогла їй влитися до колективу».

«Ми ще не знали, як старших дітей приймуть у школі, — продовжує Лілія. — Але в школі їх теж зустріли з обіймами буквально! Ми такого навіть не чекали! Однокласники самі пішли знайомитися з новачками. Вчителі також привітно зустріли наших дітей. Звісно, у такій теплій атмосфері дітям навчатися комфортно. Наші школярі відразу захотіли брати участь у мистецькій самодіяльності — усі вже встигли виступити на шкільних концертах. Лідочка записалася на теніс, а ще вона пише вірші!»

Як з’ясувалося, ніхто з вихованців ніколи не бачив свята, звичайного сімейного свята. Тому до маленької сімейної традиції — влаштовувати домашні концерти у вихідні, де кожен зможе показати все, що вміє, — охоче підключилися всі вихованці.

«А я із задоволенням їм допомагаю — вчу співати, — розповідає Лілія. — Я свого часу закінчила музичну школу. Окрім того, не один рік займалася вокалом, працювала організатором культурних заходів. Як з’ясувалося, наші нові дітки справжніх свят із музикою, подарунками й смаколиками ніколи не бачили. Тому ми вирішили не чекати на їхні дні народження і 8 березня влаштували святковий жіночий день із тортиком і привітаннями. Діти після цього сказали, що таке домашнє свято в них уперше в житті й вони запам’ятають його назавжди».

«Хлопчики, звичайно, тягнуться до тата, — не без гордості ділиться Антон. — Я вже брав їх із собою, можна сказати, на екскурсію до себе на роботу у вихідний день, де показав будівельну техніку. Зі шкільними домашніми завданнями вони теж біжать до мене. А дівчатка тягнуться до мами: дружина вчить їх робити канзаші (прикраси зі стрічок), вишивати бісером. Дівчата вже почали вишивати ікони».

«Я розумію, що адаптаційний період дітей у сім’ї все ще продовжується, — розмірковує Лілія, — але на сьогодні вже досягнуто чимало. Діти самі попросили в нас дозволу називати нас мамою і татом. Ми бачимо, як у них почали світитись очі, як вони радіють, коли всі збираються разом. Отже, дітям добре в нашій родині.